Історія заснування

Легенди про назву села

Навкруги запашна рівнинна піль тікає хвилясто аж ген-ген до краю неба, в безмежжя. Сонце тут світить щедро й стелить по землі тепло і надійно… В імлистому серпанку гойдаються і розсипаються музикою моря різних трав. Горою ж пурхають щебетом безліч пташок, що їм, мабуть, і назви в людей немає.

         Поміж строкатих гаїв, лугів срібною стрічкою в’ється річка. Пливе широко, розмашисто й журливо шепотить водами на бродах, немов оповідає навкруги якусь одвічну казку. Де-не-де збентежена широчінь її вод розділяється враз на кілька річок — ніби шукає довженними руками вигіднішого місця срібній течії. Знайшовши ж таке, води квапливо єднаються знову в одне широке русло й спокійно пливуть далі до нових перепон – розгалужень.

         А скільки риби в отій річці. Якщо подивитися на воду проти сонця, то здається, що хтось розсипав срібло по водній гладі. Одна за одною вистрибують з води, наче запрошують зловити її. Риби дуже багато. Ось тому ця річка має назву БАГАЧКА.

Після розгрому Запорізької Січі козаки не хотіли втрачати свою волю. Вони поступово просувалися в глиб незайманих степів і там оселялися понад Дніпром, Сулою і їх притоками. Особливо вабили козаків багаті на дичину і рибу місця. Такі козаки-втікачі оселилися на березі річки Багачки.  Вояки за необхідності, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, прокладали шляхи, спороджували мости, будували собі житло, вирощували хліб, ловили рибу, кували залізо і ростили дітей. Працею своєю створили поселення Багачка, назване на честь річки Багачки, лівої притоки Сули.

Родюча земля, соковиті пасовища створювали сприятливі умови для розвитку землеробства і тваринництва. Катерина II роздавала ці землі своїм приспішникам. Так вільне поселення козаків Багачка стало власністю майора Алексєєва.

Історична довідка: В огляді Київського намісництва за 1795 рік значиться:

         «Поселение Багачка расположено на прудах и водяной мельнице(о двух камнях), пяти ветряных мельницах (на 5 камнях) в урочище Бочок. На пруду — водяная мельница статского советника Алексеева».

         Ім’я цього власника називає й відомий знавець історії Полтавщини, викладач Полтавського кадетського корпусу І.Ф. Павловський, який зазначає:

         «Имение Багачка (Майорщина) принадлежало бывшему Хорольскому предводитель дворянства (1802-1809гг.) члену масонской ложи, помещику Степану Ларионовичу Алексееву. Военную службу он начал в 1785 году вахмистром лейб-гвардейского конного полка. Через 10 лет оставил службу. Позже получил чин коллежского советника. Был почетным смотрителем Хорольского училища.»

         Нащадки згаданого Алексєєва були підтверджені в дворянстві Указом герольдії в 1854році.

         В народних переказах і навіть деяких документах зустрічається назва Майорщина. Це перейменування відбулося коли власником села був все той же майор Алексєєв.

         Славна Багачка і тим, що у 1843-1846 роках її відвідав великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко. Про це він згадує у своїй повісті «Близнецы».

         «Рано по утру, мой пилигрим вышел за Сулу и пустился через

знаменитое урочище N. прямо в Богачку. Только воды напился около корчмы, что на Ромодановском шляху. Отдохнул в Богачке у странноприимной старушки Марии Ивановны Ячной, он к вечеру уже отдыхал под горой у переправы через Псел, что в местечке Белоцерковке.»

Міфи, перекази, бувальщини, легенди — це пам'ять людей про деякі незвичайні події, які передаються від покоління до покоління в усній народній творчості. Носіями незламного духу козацького, творцями безсмертних історичних дум українського народу в XVI-XIX століттях були мандрівні поети-кобзарі.

         Сліпі кобзарі, котрі поверталися з турецького полону, або з поля бою незрячими, але не зломленими і не переможеними, з палким, облитим кров’ю за полеглих побратимів, серцем і невгасимою вірою в кращу долю рідного краю, стали голосом і совістю народу.

         У супроводі хлоп’ят-поводирів, сиріт козацьких, ішли вони курними шляхами багатостраждальної України до людей. Несли їм палке закличне слово і «правди чистої кришталь». Були вони жаданими гостями в кожній оселі, на перехресті доріг, гомінких ярмарках.

         … Саме такого сліпого, сивого кобзаря і оточив одного погожого осіннього дня великий натовп дорослих і дітей біля криниці, що розміщувалась на околиці Багачки, неподалік шляху. Це був шістдесятилітній кобзар з Лубенщини. Ще юнаком він втратив зір у жорстокій сутичці з солдатами генерала Текслія, які, увірвавшись на Січ почали безсоромна грабувати козацьку скарбницю…

         Після знищення Січі пройшов козак страшну двадцятирічну сибірську каторгу і повернувся знову на батьківщину.

Взяв до рук кобзу, і заговорила, заридала вона, оповідаючи людям про подвиги Байди-Вишневецького та Северина Наливайка, про Богдана Хмеля та його побратимів, про Сагайдачного та гордого Дорошенка і вольницю козацьку... Створені ним думи підхопили інші кобзарі. І розійшлися вони з  Посульського краю по всій Україні, чаруючи і полонячи своєю гіркою і щирою правдою слухачів.

От і тепер срібний передзвін струн у прохолодному осінньому повітрі, і тихий, але виразний, що брав задушу, голос бандуриста так захопили слухачів, що ті, здавалося, зовсім забули про час. Вони ніби торували разом з трьома братами-козаками, які втікали з ту­рецької неволі з-під Азова, нелегкий і трагічний шлях до рідної домівки, мчали на легкокрилих козацьких чайках через розбурхане Чорне море разом з козацьким писарем

Олексієм Поповичем та його побратимами, проводжали в останню дорогу гетьмана Богдана Хмельницького…

Довго цього дня не відходили багачани від бандуриста. Може саме тоді були вперше почуті історичні думи «Про гетьмана Мазепу», «Про втечу трьох братів з Азова», «Про від’їзд козака з батьківщини» та багато інших, які збереглися і дійшли до наших днів, і про які Великий Кобзар пророчо мовив:

                   Наша дума, наша пісня

                   Не вмре, не загине,

                   Ось де, люде, наша слава,

                   Слава України.

Минали роки та десятиріччя… Село розвивалось, розбудовувалось і

збагачувалось. Але жителі Багачки ніколи не забували, що їх коріння іде від вільних козаків. Раніше в усіх фортецях і поселеннях головною спорудою була церква. Ось тому і постало питання побудови Православного Храму.

    Історична довідка: Згідно Клірової книжки Полтавської єпархії станом на 1902 рік віддрукованій в цьому ж році в Типо-Литографії Л.Т. Фришберга в місті Полтава історія Храму Покрови  Пресвятої Богородиці села Покровська Багачка Хорольського району починається з 1888 року, коли була збудована дерев'яна церква з церковною бібліотекою, дерев'яною колокольнею. В приході була народне училище та церковно-приходська школа, де була збудована квартира для 2-го псаломщика. Окремо були збудовані два будинки для квартир священика та 1-го псаломщика. Церква мала ¼ десятини ружної присадибної землі і більше 38 десятин орної землі.

На 1902 рік прихожан становило 1898 чоловічої статі та 1869 жіночої статі, разом - 3767 чоловік.

До приходу належали хутори та села — Шинківщина, Райківщина, Анастасівка, Крижанівка, Ромодан, Бочки, Хорольські Колодязі, Германівщина, Іванці, Щемилівка та Наталівка.

Священиком, який правив службу, був Василій Філоиов Пірогов, посвячений у сан священника в 1890 році.

         Псаломщики — діакон Стефан Алексієв Нікіфоров (в сані з 1901 року) та Феодор Євфімієв Богаєвський (на посаді з 1992 року). Церковний староста — козак Лука Іоанович Бова.

В довідниковій Кліровій книзі Полтавської єпархії за 1912 рік, складеній в канцелярії Духовної Консисторії по відомостям, які надані благочинними, вказується, що уже на 1912 рік при церкві є церковно-приходська школа, 4-х кімнатна квартира для священика і 3-х кімнатна квартира для псаломщика. Церква мала 33 десятини ружної землі.

До приходу відносилося 6 хуторів, а прихожанами були: багатих — 9 осіб, козаків — 2231 осіб, селян — 27 осіб, а всього — 2267 осіб.

Священиком на той час був Димитрій Васильович Ващинський, псаломщиком — Михайло Онуфрієвич Тур, а церковним старостою — козак Іоан Павлович Жиба.

Відкриття церкви відбувалося 14 жовтня, в день Покрови Присвятої Богородиці, храмового і улюбленого свята козацтва. Так як село було колись засноване козаками, вони вважали Святу Покрову своєю покровителькою і хоронителькою всієї України.

Після відкриття церкви село стало називатися

Покровська Багачка.     

Зорепадом летять роки. Січень 1918… В селі  встановлена радянська влада. Почали створюватися сільські та повітові органи влади. В цьому році на базі господарства поміщика Квітки створили першу комуну…

         1923-26 рр. село називалося Ленінське. 

З 1927 по 1953 рік село Покровська Багачка було районним центром.

Перші кроки в перебудові індивідуального сільського господарства в колективне, спостерігали майже всі селяни. А днем народження колгоспу “Нове життя”стало 9 травня 1926 року. Першим головою колгоспу був Лапко Іван Григорович  .

         1932-33 рр. страшний час голодомору. Не оминув він і наше село .Люди вимирали цілими сім’ями.

         й вулиці дитина робить перший крок, і саме тут збираються всі сусіди, щоб провести людину в останню путь.

Взаємо виручка безкорисливість, ось ті риси які притаманні нашим жителям. Обов’язково прийти на допомогу один одному поділитися не тільки матеріальними а й моральними набутками – характерна риса жителів нашого села