top of page

       доброго дня 

На цьму сайті ви можете знайти заснуваня села Покровська Багачка легенди. Інформацію про відомих людей і ссьгодення села.

Історія заснування

Легенди про назву села

 

Навкруги запашна рівнинна піль тікає хвилясто аж ген-ген до краю неба, в безмежжя. Сонце тут світить щедро й стелить по землі тепло і надійно… В імлистому серпанку гойдаються і розсипаються музикою моря різних трав. Горою ж пурхають щебетом безліч пташок, що їм, мабуть, і назви в людей немає.

         Поміж строкатих гаїв, лугів срібною стрічкою в’ється річка. Пливе широко, розмашисто й журливо шепотить водами на бродах, немов оповідає навкруги якусь одвічну казку. Де-не-де збентежена широчінь її вод розділяється враз на кілька річок — ніби шукає довженними руками вигіднішого місця срібній течії. Знайшовши ж таке, води квапливо єднаються знову в одне широке русло й спокійно пливуть далі до нових перепон – розгалужень.

         А скільки риби в отій річці. Якщо подивитися на воду проти сонця, то здається, що хтось розсипав срібло по водній гладі. Одна за одною вистрибують з води, наче запрошують зловити її. Риби дуже багато. Ось тому ця річка має назву БАГАЧКА.

Після розгрому Запорізької Січі козаки не хотіли втрачати свою волю. Вони поступово просувалися в глиб незайманих степів і там оселялися понад Дніпром, Сулою і їх притоками. Особливо вабили козаків багаті на дичину і рибу місця. Такі козаки-втікачі оселилися на березі річки Багачки.  Вояки за необхідності, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, прокладали шляхи, спороджували мости, будували собі житло, вирощували хліб, ловили рибу, кували залізо і ростили дітей. Працею своєю створили поселення Багачка, назване на честь річки Багачки, лівої притоки Сули.

Родюча земля, соковиті пасовища створювали сприятливі умови для розвитку землеробства і тваринництва. Катерина II роздавала ці землі своїм приспішникам. Так вільне поселення козаків Багачка стало власністю майора Алексєєва.

Історична довідка: В огляді Київського намісництва за 1795 рік значиться:

         «Поселение Багачка расположено на прудах и водяной мельнице(о двух камнях), пяти ветряных мельницах (на 5 камнях) в урочище Бочок. На пруду — водяная мельница статского советника Алексеева».

         Ім’я цього власника називає й відомий знавець історії Полтавщини, викладач Полтавського кадетського корпусу І.Ф. Павловський, який зазначає:

         «Имение Багачка (Майорщина) принадлежало бывшему Хорольскому предводитель дворянства (1802-1809гг.) члену масонской ложи, помещику Степану Ларионовичу Алексееву. Военную службу он начал в 1785 году вахмистром лейб-гвардейского конного полка. Через 10 лет оставил службу. Позже получил чин коллежского советника. Был почетным смотрителем Хорольского училища.»

         Нащадки згаданого Алексєєва були підтверджені в дворянстві Указом герольдії в 1854році.

         В народних переказах і навіть деяких документах зустрічається назва Майорщина. Це перейменування відбулося коли власником села був все той же майор Алексєєв.

         Славна Багачка і тим, що у 1843-1846 роках її відвідав великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко. Про це він згадує у своїй повісті «Близнецы».

         «Рано по утру, мой пилигрим вышел за Сулу и пустился через

знаменитое урочище N. прямо в Богачку. Только воды напился около корчмы, что на Ромодановском шляху. Отдохнул в Богачке у странноприимной старушки Марии Ивановны Ячной, он к вечеру уже отдыхал под горой у переправы через Псел, что в местечке Белоцерковке.»

        

Міфи, перекази, бувальщини, легенди — це пам'ять людей про деякі незвичайні події, які передаються від покоління до покоління в усній народній творчості. Носіями незламного духу козацького, творцями безсмертних історичних дум українського народу в XVI-XIX століттях були мандрівні поети-кобзарі.

         Сліпі кобзарі, котрі поверталися з турецького полону, або з поля бою незрячими, але не зломленими і не переможеними, з палким, облитим кров’ю за полеглих побратимів, серцем і невгасимою вірою в кращу долю рідного краю, стали голосом і совістю народу.

         У супроводі хлоп’ят-поводирів, сиріт козацьких, ішли вони курними шляхами багатостраждальної України до людей. Несли їм палке закличне слово і «правди чистої кришталь». Були вони жаданими гостями в кожній оселі, на перехресті доріг, гомінких ярмарках.

         … Саме такого сліпого, сивого кобзаря і оточив одного погожого осіннього дня великий натовп дорослих і дітей біля криниці, що розміщувалась на околиці Багачки, неподалік шляху. Це був шістдесятилітній кобзар з Лубенщини. Ще юнаком він втратив зір у жорстокій сутичці з солдатами генерала Текслія, які, увірвавшись на Січ почали безсоромна грабувати козацьку скарбницю…

         Після знищення Січі пройшов козак страшну двадцятирічну сибірську каторгу і повернувся знову на батьківщину.

Взяв до рук кобзу, і заговорила, заридала вона, оповідаючи людям про подвиги Байди-Вишневецького та Северина Наливайка, про Богдана Хмеля та його побратимів, про Сагайдачного та гордого Дорошенка і вольницю козацьку... Створені ним думи підхопили інші кобзарі. І розійшлися вони з  Посульського краю по всій Україні, чаруючи і полонячи своєю гіркою і щирою правдою слухачів.

От і тепер срібний передзвін струн у прохолодному осінньому повітрі, і тихий, але виразний, що брав задушу, голос бандуриста так захопили слухачів, що ті, здавалося, зовсім забули про час. Вони ніби торували разом з трьома братами-козаками, які втікали з ту­рецької неволі з-під Азова, нелегкий і трагічний шлях до рідної домівки, мчали на легкокрилих козацьких чайках через розбурхане Чорне море разом з козацьким писарем

Олексієм Поповичем та його побратимами, проводжали в останню дорогу гетьмана Богдана Хмельницького…

Довго цього дня не відходили багачани від бандуриста. Може саме тоді були вперше почуті історичні думи «Про гетьмана Мазепу», «Про втечу трьох братів з Азова», «Про від’їзд козака з батьківщини» та багато інших, які збереглися і дійшли до наших днів, і про які Великий Кобзар пророчо мовив:

 

                   Наша дума, наша пісня

                   Не вмре, не загине,

                   Ось де, люде, наша слава,

                   Слава України.

 

Минали роки та десятиріччя… Село розвивалось, розбудовувалось і

збагачувалось. Але жителі Багачки ніколи не забували, що їх коріння іде від вільних козаків. Раніше в усіх фортецях і поселеннях головною спорудою була церква. Ось тому і постало питання побудови Православного Храму.

    Історична довідка: Згідно Клірової книжки Полтавської єпархії станом на 1902 рік віддрукованій в цьому ж році в Типо-Литографії Л.Т. Фришберга в місті Полтава історія Храму Покрови  Пресвятої Богородиці села Покровська Багачка Хорольського району починається з 1888 року, коли була збудована дерев'яна церква з церковною бібліотекою, дерев'яною колокольнею. В приході була народне училище та церковно-приходська школа, де була збудована квартира для 2-го псаломщика. Окремо були збудовані два будинки для квартир священика та 1-го псаломщика. Церква мала ¼ десятини ружної присадибної землі і більше 38 десятин орної землі.

На 1902 рік прихожан становило 1898 чоловічої статі та 1869 жіночої статі, разом - 3767 чоловік.

До приходу належали хутори та села — Шинківщина, Райківщина, Анастасівка, Крижанівка, Ромодан, Бочки, Хорольські Колодязі, Германівщина, Іванці, Щемилівка та Наталівка.

Священиком, який правив службу, був Василій Філоиов Пірогов, посвячений у сан священника в 1890 році.

         Псаломщики — діакон Стефан Алексієв Нікіфоров (в сані з 1901 року) та Феодор Євфімієв Богаєвський (на посаді з 1992 року). Церковний староста — козак Лука Іоанович Бова.

В довідниковій Кліровій книзі Полтавської єпархії за 1912 рік, складеній в канцелярії Духовної Консисторії по відомостям, які надані благочинними, вказується, що уже на 1912 рік при церкві є церковно-приходська школа, 4-х кімнатна квартира для священика і 3-х кімнатна квартира для псаломщика. Церква мала 33 десятини ружної землі.

До приходу відносилося 6 хуторів, а прихожанами були: багатих — 9 осіб, козаків — 2231 осіб, селян — 27 осіб, а всього — 2267 осіб.

Священиком на той час був Димитрій Васильович Ващинський, псаломщиком — Михайло Онуфрієвич Тур, а церковним старостою — козак Іоан Павлович Жиба.

        

Відкриття церкви відбувалося 14 жовтня, в день Покрови Присвятої Богородиці, храмового і улюбленого свята козацтва. Так як село було колись засноване козаками, вони вважали Святу Покрову своєю покровителькою і хоронителькою всієї України.

Після відкриття церкви село стало називатися

Покровська Багачка.     

Зорепадом летять роки. Січень 1918… В селі  встановлена радянська влада. Почали створюватися сільські та повітові органи влади. В цьому році на базі господарства поміщика Квітки створили першу комуну…

         1923-26 рр. село називалося Ленінське. 

З 1927 по 1953 рік село Покровська Багачка було районним центром.

Перші кроки в перебудові індивідуального сільського господарства в колективне, спостерігали майже всі селяни. А днем народження колгоспу “Нове життя”стало 9 травня 1926 року. Першим головою колгоспу був Лапко Іван Григорович  .

         1932-33 рр. страшний час голодомору. Не оминув він і наше село .Люди вимирали цілими сім’ями.

         й вулиці дитина робить перший крок, і саме тут збираються всі сусіди, щоб провести людину в останню путь.

Взаємо виручка безкорисливість, ось ті риси які притаманні нашим жителям. Обов’язково прийти на допомогу один одному поділитися не тільки матеріальними а й моральними набутками – характерна риса жителів нашого села 

1935 р. почала працювати Покровськобагачанська МТС. Першим директором був призначений Нетеса Степан Миколайович. Село розвивалось і розквітало. Але прийшли грізні роки Великої Вітчизняної війни. Покровська Багачка була окупована німецько-фашистськими військами з 13 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року. Із села на фронт пішло 365 чоловік, а не повернулось – 203. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі «Вічної слави» і викарбувані на братській могилі. Скінчилась війна, настали мирні часи. Село відбудовується. 5травня 1949 року стає до ладу цегельний завод. В цей же рік вступило в діло і торфопідприємство. В 1950 році пройшло укрупнення господарств. Колгосп “Нове життя” і Настасівський колгосп імені Леніна об’єднали в одне господарство “Червоний прапор”. Село розвивалося і розбудовувалося. І ось в 1953 році в Покровській Багачці будують нове додаткове приміщення школи. А за наступні два роки споруджено нові магазини, дитячий садок, чайну, швейну майстерню, контору колгоспу, готель, будинок Агрокультури. А як всі мріяли про електростанцію? В 1956 році вона почала діяти. Потужність нової електростанції була невелика, всього 35квт, але лампочки засяяли в 206 оселях. Люди працювали завзято, наполегливо, невтомно. Гордістю і окрасою Покровської Багачки стає лікарня під керівнитством Анастасії Падусенко. Сім лікарів і 32 медсестри могли обслужити одноразово 75 хворих. Тоді ж почав працювати і новий будинок культури, який очолював Віталій Федорович Олійник. Він став культурним осередком для всього села. Славилась Багачка і своїм хлібом, який випікали на місцевому хлібзаводі. Тут був і житній і пшеничний, і калачі і булочки. Всього 11 сортів хліба. Цей хліб знали далеко за межами рідного села. 1980 рік – Олімпійські ігри. І саме через Покровську Багачку був пронесений Олімпійський вогонь – незатухаючий факел запалений в грецькій Олімпії. 1984 рік – колгосп «Червоний прапор» стає одним із перших переможців у Всесоюзному Соціалістичному змаганні. З цієї нагоди в село приїжджав перший секретар обкому Компартії України Федір Трохимович Моргун і вручив Почесну Грамоту.Ми всі з вами – сусіди. Ми всі разом – перша порада і перша допомога. Ми всі разом – спільна радість і спільне горе. Саме на рідні.

Відомі люди мого краю

 

Моя вулиця – то моє життя. Їх у нас не так багато: Зелена, Нова, Миру, Лікарняна… Кожна має свою неповторну сторінку.

 На вулиці Бригадній  в прості селянській родині народився і виріс Михайло Іларіонович Гриценко, 1906року народження. С перших днів війни він боровся проти німецько-фашистських загарбників. В березні 1945 року йому було присвоєно звання героя Радянського Союзу. А з 1985 р. наш будинок культури носить його ім'я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А на вулиці Халтуріна пройшли дитячі і юнацькі роки Миколи Івановича Гриценка. Нині він зав хірургічним відділенням дитячої міської клінічної лікарні, головний дитячий хірург вищої категорії Полтавської області. Він є автором 24 винаходів в медицині, в 44 – раціоналізаторських пропозицій, більше ніж 70 друкованих праць.  20 років він працював викладачем в медичній академії, а також в медичному училищі. Був учасником багатьох з’їздів хірургів в Росії, Узбекистані, Таджикистані, Вірменії. Микола Іванович ніколи не стояв осторонь проблем своїх земляків. Він завжди їм допомагає.

На вулиці Миру пройшли дитячі і юнацькі роки ще одного хірурга Володимира Мартиновича Ляха.  Він також працює у місті Полтаві й також допомагає своїм землякам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Григорій Борисович Гладун, 01.04.1956 року народження (це вулиця Халтуріна ) закінчив у 1982 році українську сільськогосподарську академію. Кандидат в сільськогосподарських наук. Вся трудова діяльність пов’язана з українським ордена «Знак пошани» науково-дослідним інститутом лісового господарства та агроміліорації ім.. Г.М. Висоцького Дерлісгоспу України. Він автор більше 110 наукових публікацій, книги «Ліс у степу: основи сталого розвитку», «Лісові меліорації агро ландшафтів», «Захисні лісові насадження». Професору Гладуну Григорію Борисовичу присвоєно звання доктора  сільськогосподарських наук.

 

 

 

 

 

 

 

 

Вулицю Степову  прославив Микола Григорович Ткаченко. Він єдиний на Україні, хто двома пальцями може зігнути Радянську п’ятикопієчну монету. Цей рекорд  занесено до книги рекордів України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ця вулиця знаменита іще одним жителем. Це Ткаченко Геннадій Миколайович,1971 року народження – шестиразовий чемпіон України з бодібілдингу, триразовий фіналіст чемпіонату Європи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На вулиці Новій стоїть нічим не примітна хатина, але в ній пройшло дитинство і юність нашого славного, поета, дитячого письменника, перекладача Бориса Миколайовича Чіпа, 5 вересня 1946. З-під його пера вийшли широковідомі поетичні збірки «Очі мого батька», «Плин», «Жнивень», «Серпневе освідчення», збірочки для дітей «Веселі мандрівки», «Їжачок-заздрісник». За книгу перекладів поезії С. Єсеніна «На рожевім проскакав коні» в 1987 р. Б. Чіп видав книгу пісень «Калиновий жар». В 1995 р.  – він удостоєний літературної премії ім. В. Сосюри.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На іншій, сусідній вулиці, вулиці Леніна,  живе сім’я Сіренків: Людмила Олексіївна і Федір Семенович. Це в їхній родині виріс талановитий диригент, художній керівник державного заслуженого симфонічного оркестру Володимир Сіренко. Колишній учень Покровськобагачанської школи, простий і скромний, людина з високим почуттям обов’язку, поваги до традицій рідного села. Має звання Лауреата Шевченківської премії, Заслуженого діяча мистецтв України, головний диригент Національного симфонічного оркестру, викладач Національної музичної академії  України ім. П. Чайковського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ми з гордістю можемо говорити про Нагаєвича  Віталій Михайлович,  який  нині  працює проректором  аграрної академії в місті Полтаві. Його дитинство пройшло на вулиці  Шевченка.     

 

 

 

 

 

 

 

 

         Посухов Валентин Іванович, 09.01.1939 року  народження, який народився у селі Покровська Багачка а з 1946 року проживав у м. Полтава – краєзнавець, журналіст. Як і кожному журналісту, багато про що доводилося писати похвального і критичного, але особливо гріла серце краєзнавча тематика. Хотілося більше дізнатися про минуле нашого краю, таке славне трагічне і водночас маловідоме. Опублікував ряд своїх історичних розвідок. Найважливіша із них – про місце, де відбулась битва війська князя Вітовта з татарами на Ворсклі 1399 року, про історію Полтавського краю в таємничі ХІV – ХVІ століття, про походження назви Полтава та гідронімів області, про історичні зв’язки населення України ХІІІ століття до нашої ери з Єгиптом і Північною Африкою. В документальній повісті «Римов: продовження літопису» доводить свою точку зору на розташування загадкового давньоруського міста Римова на місці нинішнього села Свиридівка Лохвицького району. Збірка полтавських легенд і переказів «Сім трав біля семи криниць» - доробок тривалих пошуків, чималих творчих зусиль.

 

 

 

 

 

 

 

  • Facebook Grunge
  • Twitter Grunge
  • Instagram Grunge

                                       .Сучасність населеного пункту

 

Село Покровська Багачка знаходиться в лісостеповій зоні. Розташоване в північно – західній частині Хорольського району, на трасі Київ-Харків-Довжанський за 13 км. від районного центру м. Хорол та за 120 км. від обласного центру м. Полтава. Площа населеного пункту 347 га. Кількість населення 1129 чол. Кількість дворів 583.Гордістю і прикрасою Покровської Багачки є сучасна, двоповерхова школа. Вона наймолодша в селі, їй всього 22 роки. Функціонують амбулаторія загальної практики сімейної медицини, головним сімейним лікарем є Шкіль Надія Миколаївна, якій в 2013 році присвоєно почесне звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України», ФАП, сільський будинок культури, поштове відділення в’язку, ветеринарна лікарня, дошкільний навчальний заклад «Берізка». З 1998 року відновила своє існування Свято-Покровська церква . Село економічно розвинуте за рахунок сільського господарства, орендують землі СВК «Багачанське» та СТОВ «Мусіївське». На селі функціонують три політичних осередки. Минали роки. Позаростали тернами биті козацькі шляхи, повиростали в покорі козацькі діти, не знаючи, яким то є полиновий присмак волі. Проте у кожної людини, як стверджує одна романтична сага, є два береги— до якого людина одпливає і до якого неодмінно має причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значимих. І все ж, де б не зупинилась людина на цих почасти нетривких і мінливих берегах, їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим, щемливим спогадом, отой найперший берег дитинства — рідна Покровська Багачка. Моє село! Яке ж воно красиве! Воно одне таке на цілий світ! Пшеничним колосом буяють рідні ниви, Чарує веснами садів вишневий цвіт. Душу чарує пісня колисанки, Шепочуть віттям осокори й ясени. Моє село, його пісні й світанки Візьму з собою в пам'ять назавжди.

Свято-Покровська церква яка була перенесена в стіни старої школи

 

Траса Київ- Харків яка про ходить через село

Покровськобагачанська ЗОШ І-ІІІступенів

    Сайт буде поповнюватись                 інформацією і фото

Сільський будинок культури

Поштове відділення в’язку

Ветеринарна лікарня

Використана література

 

Білий Д. Козацький оберіг.— Донецьк: П П «ЦСО», 2005.—352с.

Культура і побут населення України:навчальний посібник/

В.І Наумко, Л.Ф. Артюр та ін.— 2-е вид.доп. та перероб.—К.: Либідь, 1993.—288с.;

іл.Мовчан Е.Я Під стягом червоним.— Хорольський район 1987.—410с.

Українці: Свята. Традиції. Звичаї/Укладач І. Коверець.— Донецьк : Альфа-Прес, 2004.—304с.

bottom of page